Дванадцять місяців (Словацька народна казка) Залишити коментар

Дванадцять місяців

(Словацька народна казка)

Жила собі жінка. Мала вона двох дочок: рідну дочку — Олену та нерідну — Мариню. Тяжко жилося Марині в мачухи, бо мачуха не любила її. Зрання до пізньої ночі працювала дівчинка. А мачуха та Оленка нічого не робили, тільки знущалися з Марині. Мусила виконувати бідна дівчинка всі їхні примхи.

Ось якось, — а було це саме серед зими, — заманулося Олені фіалок.

— Біжи, Мариню, принеси мені з лісу фіалок!

— Що з тобою, люба сестрице? Хіба взимку ростуть фіалки? — відповідає бідна дівчинка.

— Як ти смієш перечити Олені! Роби те, що вона наказує! — крикнула мачуха і виштовхнула Мариню надвір.

Гірко заплакала бідолашна дівчинка та й пішла до лісу. Довго блукала вона глибокими снігами, шукала фіалок. Та фіалок ніде не було.

Раптом бачить Мариня: далеко на горі вогонь горить. Зраділа дівчинка і пішла на той вогник.

Довго довелося йти Марині, поки вона зійшла на ту гору. Дивиться, а там велике вогнище палає. А навколо вогнища сидять якісь люди. Троє — діди з сивими бородами, троє —трохи молодші, ще троє — середнього віку і, нарешті, троє останніх — вродливі юнаки.

Це були дванадцять місяців.

Крижаний місяць Грудень сидів найвище, не найпочеснішому місці. Волосся й борода в нього були білі, як сніг. У руках був посох.

Мариня підійшла ближче й попросила:

— Люди добрі! Дозвольте мені погрітися біля вогню.

Крижаний місяць кивнув головою й спитав:

— Як ти пройшла сюди, дівчинко? І чого шукаєш?

— Я шукаю фіалок, — відповіла Мариня.

— Тепер не час шукати фіалок! Скрізь сніг лежить, — сказав Грудень.

— Я й сама це знаю, — сумно відповіла Мариня. — Але моя мачуха та сестра Олена наказали мені принести лісових фіалок. А без фіалок я не смію приходити додому, бо вони покарають мене. Люди добрі, чи не зможу я десь знайти фіалок?

І Мариня з таким благанням і з таким сумом подивилася на крижаного місяця, що він сказав:

— Не журись, дівчинко! Ми допоможемо тобі знайти фіалки.

А потім звернувся до молодшого брата, віддав йому посох і сказав:

— Братику Березню, сядь на моє місце!

Березень сів на найвище місце й махнув посохом над вогнищем.

У ту ж мить вогнище запалало ще яскравіше і сніг почав танути. На гілках з’явилися бруньки, скрізь зазеленіла трава, розпустилися квіти. Настала весна. І зраділа Мариня.

Вона раптом побачила, що між кущів розквітли фіалки, немов хтось розіслав блакитний килим.

— Швидше, швидше, Мариню, рви! — сказав дівчинці Березень.

Мариня швидко нарвала великий букет фіалок, подякувала дванадцятьом місяцям і пішла додому.Дуже здивувались Оленка і мачуха, коли побачили, що Мариня принесла їм фіалок.

Але незабаром захотілося Олені та її матері суниць. Знову послали вони в ліс Мариню. Тепер дівчинка не пішла блукати лісом, а попрямувала просто до дванадцяти місяців. Вони привітно зустріли її.

Розказала Мариня братам про нову примху своєї мачухи та її дочки Олени.

Крижаний місяць передав посох прекрасному Червню, який сидів проти нього, і сказав:

— Братику Червню, сядь на моє місце!

Червень сів на найвищому місці й махнув посохом над вогнем.

У ту ж мить полум’я яскраво спалахнуло і сніг швидко розтанув. Земля вкрилася травою, а дерева — листям. Голосно защебетали пташки.

У траві з’явилися квіточки. Швидко, на очах, почали визрівати ягоди. Суниць було так багато, наче хтось забризкав землю краплями крові.

Мариня назбирала суниць і віднесла їх мачусі та Олені.

Але Олені забажалося червоних яблук. Знову вона наказала Марині йти в ліс.

Глибокими снігами прийшла дівчинка до братів — дванадцяти місяців.

На цей раз крижаний місяць передав посох братові Вересневі. Сів Вересень на найвище місце й махнув посохом над вогнем. Розтанув сніг, навколо стало по-осінньому сумно.

Падало з дерев листя, і вітер гнав його по сухій, пожовклій траві. Перед Маринею стояла яблуня, на якій швидко визрівали соковиті плоди.

— Швидше труси, Мариню! — сказав дівчинці Вересень.

Струснула Мариня дерево, впало з дерева червоне яблучко, — струснула вдруге — впало ще одне.

— Ну а тепер іди додому, — сказав їй Вересень.

Дівчинка подякувала братам і швидко пішла додому.

Здивувалися Оленка та мачуха, коли Мариня принесла їм яблук.

— Де ти зірвала їх? — запитали вони.

На високій горі! Там ще багато яблук лишилось!

— То чого ж ти не принесла більше! Невже сама дорогою поїла? — сердито закричала Олена.

— Ах, люба сестрице! Я навіть і не покуштувала! Мені дозволили струсити тільки двоє. Поїла Оленка яблука. Здалися вони їй надзвичайно смачними.

— Дай-но мені шубу, мамо! Я сама піду до лісу, обтрушу всі яблука, хай хоч дозволять, хоч не дозволять, — сказала вона.

Одяглася тепло Олена й пішла з дому.

Довго блукала дівчина, поки, нарешті, натрапила на дванадцять місяців. Не спитавши в них дозволу, підійшла вона до вогнища і стала гріти руки.

— Чого ти сюди прийшла? — суворо запитав її крижаний місяць.

— А тобі яке діло! — грубо відказала Олена.

Крижаний місяць насупив брови і підняв посох над головою. В ту ж мить згас вогонь.

Небо вкрилося хмарами. На землю почав падати лапатий сніг. Зірвався пронизливий холодний вітер. Олені стало дуже холодно. Вона відчувала, що замерзає. А мати чекала дочку додому. Виглядала у вікно, вибігала за ворота. Та минав час, а дівчини не було.

«Певно, там дуже багато яблук, коли Олена не повертається додому», — думала сестра.

Мати ще трохи почекала дочку й пішла сама її шукати.

Чекала-чекала Мариня свою мачуху та сестру Олену, та й не дочекалася, бо вони обидві замезрли в лісі.