Снігуронька (казка) Залишити коментар

Снігуронька

Усяко на світі буває, про всяке й казка розповідає.

Були собі дід та баба. Мали вони всього вдосталь, а дітей не було. Дуже сумували та журилися.

Одного разу взимку випало снігу по коліно. Сусідські дітлахи на вулицю висипали — на санчатах з гір спускатися, в сніжки гратися, та ще й сніговика почали ліпити.

Подивився на них дід у віконечко та й каже бабі:

— Чого, стара, зажурилася, на чужих діток глядячи? Ходімо й ми розгуляємось, зліпимо й ми снігову бабу.

А баба йому відповідає:

— Що ж, ходімо, старий, на вулицю. Тільки нащо бабу ліпити — досить із тебе й мене

одної, — виліпимо краще собі доньку Снігуроньку.

Сказано — зроблено. Пішли старі на город і почали снігову доньку ліпити.

Зліпити доньку, замість очей їй дві голубі намистинки вставили, з червоної стрічечки

ротик. Така гарна вийшла донька-Снігуронька! Дивляться на неї дід та баба — не надивляться, милуються — не намилуються.

А в Снігуроньки ротик усміхається, волоссячко завивається.

Ворухнула Снігуронька ніжками-ручками, з місця зрушила та й пішла по городу до хати.

Дід і баба так і скам’яніли:

— Ой, — кричать, — та це ж у нас і справді донечка жива, Снігуронька дорога!

І до хати кинулись. Що вже радощів було!

Росте Снігуронька не днями — годинами та що день, то кращою стає. Дід та баба на неї

не намилуються. А Снігуронька з себе — мов сніжинка біла, очі — мов голубі намистинки, русява коса до пояса. Тільки рум’янцю на щічках нема, а й так дуже гарна Снігуронька.

От прийшла весна ясна, понабухали бруньки, полетіли бджілки в поле, заспівав у небі

жайворонок. Усі хлоп’ята раді-радесенькі, дівчата веснянок співають. А Снігуронька засумувала, невесела стала, все у віконечко дивиться та сльози ллє.

От настало й красне літечко, розцвіли квіти в садах, заколосився хліб на полях. Ще

дужче Снігуронька засумувала, все від сонця ховається, все б їй у холодок та затінок,а ще краще — під дощик.

Дід із бабою бідкаються:

— Чи здорова ж ти, донечко?

— Здорова я, бабусечко.

А сама все в куток ховається, на вулицю вийти не хоче.

Одного разу зібралися дівчата в ліс по ягоди — по малину, по чорницю, по червоні суниці. Стали й Снігуроньку з собою кликати:

— Ходім та ходім, Снігуронько! Ходім та й ходім, подруженько!

Не хочеться Снігуроньці до лісу йти, не хочеться Снігуроньці під сонечко.

А дід із бабою кажуть:

— Іди, іди, Снігуронько, іди, іди, дитинонько, повеселися з подружками!

Узяла Снігуронька козубок, пішла до лісу з подружками. Подружки по лісі ходять, вінки заплітають, пісень співають. А Снігуронька знайшла холодний струмочок, біля нього сидить, у воду дивиться, пальці в бистрій воді мочить, краплинками, мов перлинками,грається.

От і вечір прийшов. Розгулялись дівчата, вінки на голови понадівали, розклали вогнище з хмизу, почали через вогнище перестрибувати.

Не хочеться стрибати Снігуроньці. Та пристали до неї подруженьки. Підійшла Снігуронька до вогнища, стоїть, тремтить, у лиці ні кровинки нема, русява коса розсипалася.

Закричали подруженьки:

— Плигай, плигай, Снігуронько!

Розбіглася Снігуронька і плигнула. Зашуміло над вогнем, застогнало жалібно, — і не

стало Снігуроньки! Потягнулася пара біла над вогнищем, звилася легкою хмаринкою, полетіла хмаринка в піднебесну височінь.

Розтанула Снігуронька.