Солом’яний бичок (Українська народна казка) Залишити коментар

Солом’яний бичок
(Українська народна казка)
Жили собі дід та баба; дід служив на майдані майданником, а баба сиділа дома, мички пряла. І такі вони бідні — нічого не мають: що зароблять, то проїдять, та й нема. От баба і напалась на діда:
— Зроби та й зроби мені, діду, солом’яного бичка й осмоли смолою.
— Що ти говориш, навіщо тобі той бичок здався?
Дід — нічого робить — взяв зробив солом’яного бичка й осмолив його смолою.
Переночували. От на ранок баба набрала мичок і погнала солом’яного бичка пасти; сама сіла під могилою, — пряде кужіль і приказує:
— Пасись-пасись, бичку, на травиці, поки я мички попряду! Пасись-пасись, бичку, на травиці, поки я мички попряду!
Поти пряла, поки й заснула. Коли це з темного лісу, з великого бору біжить ведмідь; наскочив на бичка.
— Хто ти такий? — питає. — Скажи мені!
А бичок і каже:
— Я бичок-третячок, із соломи зроблений, смолою засмолений.
Ведмідь каже:
— Коли ти солом’яний, смолою засмолений, то дай мені смоли обідраний бік залатати!
Бичок нічого — мовчить; ведмідь тоді його зараз за бік, давай смолу оддирати. Оддирав-оддирав та й зав’яз, та ніяк не вирве. Сіпав, сіпав — ні! Затяг того бичка бозна-куди.
От баба прокидається, аж бичка й нема. «Ох, мені лихо велике! Де це мій бичок дівся? Мабуть, він уже додому пішов». Та мерщій днище та гребінь на плечі, та додому.
Коли дивиться — ведмідь у бору бичка тягає; вона до діда:
— Діду, діду, бичок наш ведмедя привів, — іди його вбий!
Дід вискочив, оддер ведмедя, взяв і закинув його у погріб.
От на другий день, ще ні світ ні зоря, баба уже набрала кужеля і погнала на толоку
бичка пасти. Сама сіла під могилою, пряде кужіль і приказує:
— Пасись-пасись, бичку, на травиці, поки я мички попряду! Пасись-пасись, бичку,
на травиці, поки я мички попряду!
Поти пряла, поки задрімала. Коли це з темного лісу, з великого бору вибігає сірий вовк та до бичка:
— Хто ти такий? Скажи мені!
— Я бичок-третячок, із соломи зроблений, смолою засмолений.
— Коли ти смолою засмолений, — каже вовк, — то дай і мені смоли засмолити бік,
а то собаки обідрали.
— Бери!
Вовк зразу до боку, хотів смолу оддерти. Драв-драв та зубами і застряв, що ніяк уже не оддере; що хоче назад, то ніяк. Він так вовтузиться з тим бичком! Прокидається баба — аж бичка уже й не видно. Вона подумала: «Мабуть, мій бичок додому побрів», —
та й пішла. Коли дивиться: вовк бичка тягає; вона побігла, дідові сказала. Дід і вовчика у погріб укинув.
Погнала баба і на третій день бичка пастись; сіла під могилою та й заснула. Біжить
лисичка.
— Хто ти такий? — питає бичка.
— Я бичок-третячок, із соломи зроблений, смолою засмолений.
— Дай мені смоли, голубчику, приложити до боку: хорти трохи шкури не зняли!
— Бери!
Ув’язла й лисиця зубами, ніяк не вирветься. Баба дідові сказала, дід укинув у погріб і лисичку. А далі й зайчика-побігайчика.
От як назбиралось їх, дід сів над лядою у погребі, давай гострити ніж. Ведмідь його й питає:
— Діду, навіщо ти ножа гостриш?
— Щоб із тебе шкуру зняти та й зробити з тієї шкури й собі, й бабі кожухи.
— Ох, не ріж мене, дідусю, пусти краще на волю: я тобі багато меду принесу.
— Ну, гляди!
Взяв і випустив ведмедика. Сів над лядою, знов ножа гострить. Вовк його й питає:
— Діду, навіщо ти ножа гостриш?
— Щоб із тебе шкуру зняти та на зиму теплу шапку пошити.
— Ой не ріж мене, дідусю, я тобі за те цілу отару овечок прижену.
— Гляди!
Й вовка випустив. Сидить та ще ножа гострить. Лисичка виткнула мордочку, питає:
— Скажи мені, будь ласка, дідусю, навіщо ти ножа гостриш?
— У лисички, — каже, — гарна шкура на опушку й на комірець, хочу зняти.
— Ой не знімай з мене, дідусю, шкури, я тобі і гусей, і курей принесу!
— Ну, гляди!
І лисичку пустив. Остався один зайчик; дід і на того ножа гострить. Зайчик його пи-
тає, а він і каже:
— У зайчика шкура м’якесенька, тепленька — будуть мені на зиму рукавички й ка-
пелюх.
— Ох, не ріж мене, дідусю, — я тобі стьожок, сережок, намиста доброго нанесу, тільки пусти на волю!
Пустив і того.
От переночували ту ніч, коли на ранок, ще ні світ ні зоря, аж — дер-дер! Щось до діда у двері. Баба прокинулась.
— Діду, діду! Щось до нас у двері шкряботить; піди подивись.
Дід вийшов, коли то ведмідь цілий вулик меду припер. Дід узяв мед та тільки що ліг,аж у двері знову — дер-дер! Коли вийде — аж повен двір овець вовк понагонив. От незабаром лисичка принесла гусей, курей — всякої птиці; зайчик понаносив стьожок, сережок,намиста доброго. І дід рад, і баба рада. Взяли попродавали овечки, та накупили волів, та став дід ходити тими волами в дорогу, та так розбагатіли, що не треба краще. А бичок, як не стало вже треба, доти стояв на сонці, поки й розтав.